Ця стаття – лише маленька частина усієї історії, чиє коріння сягає дуже глибоко, і не всі деталі нам відомі. Це спроба зрозуміти понад тисячолітню історію однієї технології виготовлення кераміки, яка збереглась до наших днів. Я хочу показати, наскільки ця техніка давня, унікальна, який шлях вона пройшла і скільки поколінь гончарів говорять через неї.
Ця стаття – наша спільна подорож через століття, імперії, взаємні впливи та експерименти.
Примітка: В цю статтю не вмістились усі ті фотографії, які ми хотіли б показати. Тому ми створили невеличкий архів сграфіто, де зібрали цікаві роботи — переглянути його можна тут.
Китай
Ми почнемо з Китаю, а саме з династії Тан (618-907 рр. н.е.). У період її правління китайські гончарі досягли значних успіхів у виробництві кераміки – вони використовували каолін та покривали вироби фарбами та свинцевою глазур’ю, що стало базою для подальшого розвитку усієї китайської кераміки.
Загалом, кераміку періоду династії Тан можна поділити на дві категорії – санкай та кераміка для щоденного використання. Поділ, звісно, дуже умовний, адже майстри того періоду часто експериментували з формами та матеріалами.
Cанкай (кит. 三彩, оригінально звучить як «сан-цай», дослівно назва перекладається “три кольори”) характерний використанням трьох основних кольорів – жовтого, зеленого та білого (хоча митці того періоду іноді додавали до цієї палітри синій, коричневий, фіолетовий і т.д.). Матеріалами були каолін (глина, з якої робили форму виробу, вона давала білий фон для кераміки), фарби-глазурі (оксид міді – зелений, оксид заліза – жовтий, оксид марганцю – коричневий), свинцева глазур. Санкай відноситься до кераміки táo – тобто тої, що випалена при температурі 950-1200℃.
У техніці санкай робили вази, посуд, фігури, глечики і т.д., це були дорогі та рідкісні вироби для заможних жителів Китаю, за деякими даними – їх робили навіть для імператорських гробниць.
Санкай почали досліджувати лише в кінці 19 століття (під час будівництва залізниці Longhai була знайдена гробниця періоду династії Тан, де знаходились керамічні вироби санкай, деякі з робіт потрапили на антикварний ринок і були оцінені експертами, що дало поштовх для подальшого дослідження). До речі, на Заході цю кераміку іноді називали «яйця-та-шпинат» через її традиційні кольори.
Кераміка для щоденного використання зазвичай була однотонна – наприклад, біла або коричнева. Ці роботи, мінімалістичні та монохромні, стали основою для кераміки династії Сун (960-1279 рр), яку називають однією з найбільш знакових для Китаю, адже тоді гончарі почали структурувати увесь попередній досвід. Як розповідає Джесіка Чанг (спеціаліст з китайської кераміки та предметів мистецтва у Christie’s), існували цілі словники печей, глазур та форм – “Якщо вид глазурі не відповідав формі, виробу не робили”. Багато експертів відзначають високу якість та міцність цієї кераміки, а деякі з виробів зараз оцінюються в більш, ніж мільйон доларів.
«Династія Тан також асоціюється з певним видом кераміки, яка представлялась на багатьох сувенірних ринках Шовкового шляху – погляньте на скульптури танцюристок, коней, страшних храмових охоронців та купців, що ведуть верблюдів, і все це в характерному кольоровому поєднанні “яйця та шпинату” – білого, зеленого, коричневого та іноді синього. Це посуд санкай (триколірний), свинцево-глазурована кераміка, яку випалювали з використанням оксидів міді (для зеленого), заліза (для коричневого/жовтого) та кобальту (для синього). Основа кремово-білого кольору – біла місцева глина»
A History of the Silk Road
Jonathan Clements
Аббасидський халіфат
Коротка історична довідка:
«Аббасидський халіфат — ісламська феодальна теократична держава, що існувала з 750 по 1258 рік. Отримала свою назву від династії халіфів з родини Аббасидів. Халіфат називають також Багдадським за назвою його столиці, міста Багдад. До його складу входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку 9 ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до 9 ст.). Як самостійна держава Аббасидський халіфат існував до 945 року, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдаду сельджуками у 1055 році.» Вікіпедія
Кераміка періоду Аббасидів – це тема для окремої (і дуже великої) статті. Хочеться охопити усі її види та техніки, але тоді ця стаття перетвориться на маленьку енциклопедію, тому я хочу сконцентруватись на кількох важливих для нас моментах.
Археологічні розкопки доводять, що кераміку династії Тан експортували до Західної Азії, а саме до Аббасидського халіфату, де місцеві гончарі спробували її відтворити. Проблема полягала в тому, що в них не було каоліну, який давав білий фон виробу, до того ж китайці не були схильними ділитись своїми секретами виробництва.
Аббасидські майстри знайшли власних вихід – змішували свинцеву глазур з оксидом олова, що давало непрозорий білий фон керамічним виробам, або покривали виріб шаром світлої рідкої глини. Далі почалися експерименти з формами та кольорами – жовтим, коричневим, зеленим, а також – синім. Хоч китайським майстрам вже був відомий синій колір (кобальт), проте широкого використання він тоді не отримав. Тому, коли «біло-синя» кераміка аббасидів була привезена в Китай, тамтешні майстри почали активно експериментувати з кобальтом, і як результат – славнозвісна біло-блакитна китайська порцеляна.
Проте, немає достовірних даних, чи експортували до Західної Азії кераміку санкай. Це питання досі залишається відкритим і однозначної відповіді немає, адже роботи ісламських митців ІХ століття дуже схожі на роботи китайців. Деякі дослідники схиляються до думки, що саме китайський санкай дав поштовх для виникнення техніки sgraffito, інші вважають, що це особистий винахід ісламських гончарів.
Sgraffito. ІХ-ХІІІ століття
“Sgraffito (або sgraffiato) – це керамічний виріб, покритий шаром рідкої глини, зазвичай білої, який покриває тіло виробу, зроблене з червоної глини. Малюнок вирізається, поки виріб ще сирий, через білий шар глини, таким чином в прорізаних лініях видно темне тло виробу. Після першого випалу червона глина набуває цегляного кольору, має грубу, не надто міцну структуру. Далі його покривають фарбами, такими як оксид міді (зелений колір), заліза (жовтий) та марганцю (коричневий, проте у гуцульській кераміці для коричневого кольору використовується рідка червона глина – прим. перекладача). Коли фарби нанесено, виріб покривають свинцевою глазур’ю і випалюють вдруге. Глазур під час випалу стає прозорою, через неї видно малюнок” Доріс Беренс-Абусейф, “The Arts of the Mamluks in Egypt and Syria: Evolution and Impact” (авторський переклад).
Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, перегляньте наше відео про процес виготовлення косівської кераміки – технологія та сама:
До визначення, що ж таке sgraffito, як слушно відзначає Доріс Беренс-Абусейф, треба підходити обережно. Дехто називає sgraffito будь-яку кераміку, яка має «прорізаний», «вирізаний» малюнок. Тому Беренс-Абусейф наголошує, sgraffito – це коли малюнок вирізають через шар шлікеру. Саме тому ранню єгипетську кераміку більшість вчених вважають однією з основ для створення цієї техніки, але не відносять до неї (хоча питання залишається спірним).
Саме у «вирізанні» малюнку головна відмінність техніки sgraffito. До цього кольори наносились пензликом, також виріб могли обмакнути в фарбі або нанести її бризками (це помітно на кераміці династії Тан). Вирізання по глині дозволило зробити малюнок чіткішим, рельєфним. Така виразність дозволила відтворювати складніші зображення.
У ІХ-ХI столітті техніка sgraffito починає активно розвиватись, особливо Ірані та Персії, в період правління династії Буїдів (932-1055 рр., Західна Персія та Ірак) та династії Саманідів (819-999 рр. Середня Азія). Центрами виробництва кераміки стають Нішапур, Басра, Зенджан, Ґаррус (сучасне місто Біджар), Амол, Сарі, Самарканд, Керман. Потім ця кераміка отримує широке поширення за династії Мамелюків та Сельджуків (1037-1194 рр). Домінують зелені, жовті та коричневі кольори, основними формами є миски, тарілки, глечики. Малюнки різні – рослинні та геометричні орнаменти, тварини (зазвичай птахи), людські фігури.
У ХІІ-ХІІІ столітті техніка sgraffito поширюється на Сирію, Кіпр та Візантійську Імперію.
«В той час Сирія була серцем великої мережі обміну між християнським Заходом, Візантією та мусульманським світом, і в період правління династії Аюбідів (ХІІ-ХІІІ століття – прим. перекладача) країна була частково окупована хрестоносцями, особливо місто Антіохія (1098–1298 рр.) та Єрусалим (1099–1187 рр.). Саме там зустрілись впливи цих культур, що відобразилось на техніці sgraffito. (…) Мотиви були християнськими та мусульманськими, вони займали центральну частину серед ринку керамічних виробів. Техніка та стиль були настільки схожими, що було важко точно визначити, з яких гончарних майстерень вони пішли – християнських чи мусульманських» . “Sgraffiato“(авторський переклад)
В той же час техніка sgraffito розвивається на Кіпрі, який був однією з важливих торгових точок в Середземномор’ї. Скоріше за все, її сюди привезли сирійські та іранські майстри. Деякі з виробів, знайдені на Кіпрі, виглядають майже ідентично до робіт, знайдених в Аль-Міні та Ірані.
Особливе поширення техніка sgraffito набула у Візантійській імперії. Вважають, що візантійське sgraffito має мусульманське коріння:
«…Обидва методи оздоблення в візантійській кераміці були ісламського походження, натхненні коштовними металевими виробами. Візантійські гончарі також використовували декоративні мотиви ісламського світу. Деякі з них (наприклад, птахи чи так звані «Куфічні» написи) нагадували sgraffito Уаре з Ірану та Сирії. Це не дивно, адже торгівля керамікою була інтернаціональною в середні віки. Контакти між Візантією та ісламським світом були близькими, у Візантійській імперії навіть існували ісламські общини. Окрім того, на розкопках в Греції (Коринф), в Криму (Херсонес) і на Кіпрі (Нікосія) знайдені різні керамічні вироби ісламського походження» Sgraffito – Byzantium (авторський переклад).
Ось, до речі, перші згадки, як sgraffito могло потрапити на територію України.
Sgraffito. ХІІІ-XVIІІ століття
В ХІІІ-XVI столітті sgraffito розвивається в Італії, особливо в Падуї та Венеції. Спочатку кераміка в цій техніці була доволі груба, її робили як дешевший аналог майоліки. Проте в XV столітті вироби стали більш довершеними, майстри почали більше уваги приділяти малюнкам та формі. Кольори залишаються тими ж – зелений, жовтий, коричневий. Окрім рослинних мотивів та тварин з’являються також зображення людей.
В XVI-XVII столітті долина Арно була найбільшим виробником sgraffito в Італії, кераміка звідти експортувалась в багато країн – Єгипет, Туреччину, Францію, Іспанію, Англію, Голандію, і навіть Америку.
З XVI століття техніка поширюється в Німеччині (Баварія), а також у Франції (Бове). Далі, починаються експерименти з кольорами та матеріалами, і в ХІХ-ХХ столітті митці Арт-Нуво використовують цю техніку для оздобрення будинків.
Переглянути Американське sgraffito можете на сайті Sotheby’s
Україна, XVIII-XXI ст. Гуцульська та сокальська кераміка
З XIX століття у районі Косова, Кутів, Пістиня та Коломиї з’являється гуцульська кераміка, яка технологічно відповідає sgraffito – вибір покривають шаром білої глини, по якому потім вирізають малюнок, кольори ті ж – зелений, жовтий, коричневий та білий. Особливої популярності кераміка набула в період творчості Олекси Бахматюка – його вироби експонували на багатьох міжнародних виставках, їх високо оцінив Франц-Йосиф І. Серед відомих митців, які розвивали гуцульську кераміку також варто виділити Івана Баранюка, вчителя О.Бахматюка, та Петра Кошака.
У Сокалі (Львівська обл.) кераміка з аналогічною технелогією виготовлення датується серединою ХІХ ст. Одним з найвідоміших майстрів сокальської кераміки був Василь Шостпалець (1836-1879 рр.). Оздоблення косівської та сокальської кераміки у чомусь схоже, проте на сокальській кераміці частіше можна зустріти птахів, великі квіти, а також написи.
На жаль, зараз важко відстежити, як сюди потрапила ця техніка, досліджень такого плану проведено мало. Можливо це вплив Візантійської імперії, можливо – європейської культури, можливо – це власний доробок гуцульських та сокальських майстрів. На той час на території Прикарпаття не перше століття виготовляли кераміку, про що говорять археологічні знахідки, проте саме ця кераміка, “гуцульське sgraffito” з’явилось в середині XVIIІ століття, і простежити точно його джерела поки не вдається. Важко навіть відстежити усю історію sgraffito, адже часто натикаєшся на взаємні впливи митців з різних країн, проте перехоплює подих і від відомих фактів.
Ця техніка мала безліч варіацій у багатьох країнах, проте недарма експерти вважають sgraffito однією з найскладніших у виконанні. Ви можете повторити лінії пензлика, форму, але ці унікальні, вирізані лінії повторити дуже важко – рука майстра ніколи не пройде тим самим шляхом. А от розтікання зеленої та жовтої фарби та цек – це процеси, які не може передбачити навіть гончар. Фарба розтікається в печі, при високій температурі, і повторити це розтікання просто неможливо.
Зараз сучасні технології дозволяють використовувати спеціальні, безпечні матеріали для виготовлення будь-якої вжиткової кераміки, не тільки sgraffito. Проте вона, як на мене, залишається однією з «живих» технологій – кожен виріб sgraffito ексклюзивний, кожен вимагає багато часу та умінь для його виготовлення. Щоб у повній мірі це зрозуміти, варто хоч раз потримати в руках такий виріб – відчути увесь рельєф малюнку та форми, намацати усі вигини та округлості, залишенні руками майстра.
Технологія, що починає свою історію з ІХ століття (а можливо й раніше, якщо починати відлік від династії Тан, адже саме санкай можна вважати головним поштовхом для розвитку сграфіто), і зараз приносить тепло та затишок в будинки та квартири. І ми раді, що тут, в Україні, ця техніка знайшла своє, унікальне втілення.
P.S. Мета цієї статті – розповісти читачеві, не знайомому з професійною термінологією, захопливу історію цієї кераміки. Хочеться, звісно, розповісти куди більше – і про Єгипет, і про інші техніки ісламської кераміки, які впливали на sgraffito, і про китайську кераміку, чия історія захоплює подих, і про європейські техніки. Але такий об’єм інформації в одній статті зіб’є читача з пантелику термінами, датами та історичним контекстом (проте, я щиро сподіваюсь написати матеріал, який охопить ширший обсяг даних). Я не будую теорій і не берусь однозначно щось стверджувати – в цьому випадку, кераміка говорить сама за себе.
Автор: Тереза Троць
Даний матеріал є інтелектуальною власністю автора. Копіювання, чи використання матеріалів тексту без згоди автора є порушенням авторських прав згідно Статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Іншими словами, спитайте дозволу на використання матеріалу, я ж не кусаюсь. І навіть розкажу, де можна знайти більше інформації. Контакти: на цій сторінці або trc.tereza@gmail.com
Бібліографія:
Jane A. Barlow, Diane L.Bolger, Barbara Kling «Cypriot Ceramics: Reading the Prehistoric Record»
Professor Dr. Sitare Turan Bakir, Mimar Sinan University, Department of Traditional Turkish Arts «THE ART OF TURKISH TILES AND CERAMICS»
Mehmet Özel, Director General of Fine Arts, Ministry of Culture «SELJUK TILES AND CERAMICS»
Elena Basso, Former Andrew W. Mellon Fellow, Department of Scientific Research «Unravelling the Hidden Production History of Sgraffito Ware from Nishapur»
Smithsonian’s Museums of Asian Arts «Earthenware, Ceramics and Tiles at the Smithsonian Museum»
Venetia Porter «Metalwork and Material Culture in the Islamic World: Art, Craft and Text»
Metropolitan Museum of Art (New York, N.Y.), Maryam Ekhtiar «Masterpieces from the Department of Islamic Art in the Metropolitan Museum»
Doris Behrens-Abouseif «The Arts of the Mamluks in Egypt and Syria: Evolution and Impact»
Farida Mohamedali, Islamic Art and Architectural Historian, SOAS Alumna «Ceramic Arts of the Islamic World»
Firouzeh Mirrazavi «Art of Pottery in Iran»
Sgraffito – Byzantium
Jessica Hallett «The Abbasid Reception of Chinese Ceramics»
Jessica Hallett «From Basra to Canton. Trade and innovation in the Abbasid period»
Charles K. Wilkinson «Nishapur. Pottery of the early Islamic period»
Tang Dynasty Ceramics
Sancai
Collecting Guide: Song ceramics
Sgraffiato
Sgraffiato
Marilyn Jenkins-Madina, Metropolitan Museum of Art «Raqqa Revisited: Ceramics of Ayyubid Syria»
Галина Івашків “Василь Шостопалець і Кераміка Сокаля”
Галина Івашків, Тарас Лозинський “Мальована кераміка Косова і Пістиня ХІХ – початку ХХ століть”
