Ми продовжуємо серію заміток про традиційні кераміки різних народів – вже встигли поговорити про Китай та познайомити Вас з індіанською керамікою племені Акома, яке відноситься до культурної групи Пуебло. Тема індіанської кераміки так мене зацікавила, що я продовжую її, і сьогодні – про кераміку індіанців Сан-Ільдефонсо та Санта-Клари Пуебло, а також легендарну майстриню Марію Мартінез.
Почнемо з короткої довідки:
Сан-Ільдефонсо Пуебло був створений близько 1300 н.е. і є переписною місцевістю в окрузі Санта-Фе, штат Нью-Мексико, США, і держано визнаним племенем. Пуебло самоврядне і є частиною Міської статистичної агломерації Санта-Фе, Нью-Мексико. Населення становило 524 за переписом у 2010 році, у 2012 році 1524, а за даними Міністерства внутрішніх справ до 2012 року було зареєстровано 628 членів племені. Сан Ільдефонсо Пуебло є членом Восьми Північних Пуебло.
Санта-Клара Пуебло – це поселення, є переписною місцевістю в окрузі Ріо-Арріба, Нью-Мексико, Сполучені Штати. За переписом 2000 року населення нараховувало 980 осіб. Санта-Клара Пуебло був створений близько 1550 року.
У цих двох поселеннях індіанці створюють два види кераміки – монохромну чорну та червону. Найбільш популярною і складною у виконанні є чорна кераміка – спочатку її робили у Санта-Кларі з 1600-х років, проте технологія була втрачена. Протягом 1908 року Едгар Лі Хьюлетт, професор археології та засновник і директор Музею Нью-Мексико в Санта-Фе, знайшов зразки чорної (або її ще називають чорна-по-чорному) кераміки на археологічних розкопках. Він зацікавився цими черепками та вирішив знайти майстра, котрий зміг би відтворити технологію та зробити кілька робіт для його музею.
Йому порадили звернутись до Марії Мартінез (нар. 1881 року) з Сан-Ільдефонсо – на той момент її вважали найвправнішою майстринею серед усіх.
Вона навчилась гончарити у своєї тітки (маминої сестри), потім передала свої знання родичам. Саме так і почалась їхня співпраця – за підтримки професора Хьюлетта Мартінез змогла відтворити технологію чорної кераміки і стала живою легендою серед гончарів Пуебло. Експериментуючи з глиною, методами та температурою випалу, вона разом зі своїм чоловіком Джуліаном почала нову епоху в кераміці Пуебло. Робота у сім’ї була поділена між ними – Марія робила форму виробу, покривала шлікером, затирала, контролювала випал, Джуліан – розписував роботи та допомагав з підготовкою випалу.
А тепер давайте про найцікавіше – магію самого процесу.
Усе починається з пошуку глини, яку можна знайти в околицях Сан-Ільдефонсо Пуебло. Марія Мартінез спочатку кидала на землю освячене зерно у жертву Великому Духу, і тільки потім починала набирати глину. Вона говорила, що не може просто прийти і взяти її – потрібно спитати дозволу у Великого Духу, усі індіанці так роблять, бо вірять у працю в гармонії з природою. Глини беруть рівно стільки, скільки потрібно для поточних цілей – її не заготовлюють з запасом.
Спочатку набирається суха червона глина та блакитний пісок (вулканічний попіл). Вдома майстри просіюють їх, потім рівні частини глини та піску змішуються, додається вода – тут потрібно бути дуже уважним, щоб дати не замало і не забагато води. Глину перемішують та добряче переминають, потім – залишають на кілька днів перемотаною в тканину.
Настає час робити форму – індіанці раніше не використовували гончарне коло (ними послуговуються деякі сучасні гончарі, проте більшість тримається автентичної техніки). Форма вази чи тарілки робиться вручну, як це робили наші предки тисячі років тому, до винайдення гончарного кола. Спочатку шматок глини розкатують в млинець та кладуть на спеціальну форму – випалений шматок глини, схожий на тарілку, який слугує підтримкою для дна майбутнього виробу. Глину добре до нього притискають, а краї трохи піднімають, починаючи формувати виріб. Далі шматки глини розкатують в тонкі ковбаски і починають ліпити до країв, постійно зволожуючи, загладжуючи та поступово піднімаючи стінки. Готовий виріб ще раз загладжують, щоб позбутись нерівностей чи слідів.
Після цього виріб має повністю висохнути. Далі на нього наносять шлікер (рідка червона глина), у 4-5 шарів. Поки шлікер не висох, беруть гладкий річковий камінь і починають акуратно терти ним по глині – це дає той блискучий ефект, який виглядає наче глазур, проте якраз глазурі індіанці не використовували взагалі.
Коли виріб повністю затертий, його починають декорувати – береться знову той самий шлікер та пензлик з юки і поверх блискучої, затертої поверхні наносяться лінії малюнку. Після випалу ці лінії будуть матовими.
Цей метод – використання шлікеру для малюнку – характерний саме для кераміки Сан-Ільдефонсо Пуебло. В Санта-Кларі Пуебло малюнок вирізається по глині, як у техніці сграфіто.
Повністю висушені вироби готові до випалу і тут починається ціла містерія. Випал має проходити зранку, у безвітряний, погожий день. Сама піч не стаціонарна, її будують навколо виробів. Спочатку, на певному підвищені, ставляться металеві пластини та решітка, під яку складають дрова – сухий кедр – а на неї ставлять кераміку, догори дном. Вироби мають стояти на відстані один від одного, щоб не торкатись стінками. Далі вироби з усіх боків, куполом, щільно обкладаються великими шматками металу.
Залишають невеликі отвори для вентиляції, які в процесі випалу то відкривають, то закривають. Далі, поверх металевих пластин, викладають висушені шматки коров’ячого гною. Їх розташовують таким чином, щоб вони не торкались виробів. Вся суть в тому, щоб глиняні вироби були в гарячій печі і в жодному разі не контактували з прямим полум’ям чи висушеним гноєм.
Піч готова і кедрові дрова підпалюють – починається випал, на даному етапі основна ціль – досягти певної температури. Оскільки раніше в індіанців не було відповідних приладів для вимірювання такої високої температури, то вони на око визначали, коли випал треба завершувати. На початку 1920-х років, майстри думали, що випалюють кераміку на температурі приблизно 800 градусів за Фаренгейтом, проте дослідники виявили, що реальна температура куди більша – 1200-1400 градусів за Фаренгейтом.
Коли температура досягнута, потрібно потушити вогонь – якщо на цьому етапі він продовжить горіти, то кераміка набуде червоно-коричневого кольору. Щоб вогонь потух, гарячу піч зверху повністю засипають сухим кінським гноєм – тоді всередині пічки різко знижується рівень кисню, що, власне, і надає кераміці чорного кольору. Цей процес займає близько трьох годин постійної роботи біля печі.
Далі піч залишають майже на добу, щоб вона охолонула. На наступний день її починають акуратно розбирати – згрібають гній, підіймають металеві пластини та нарешті дістають готову кераміку.
Увесь процес виробництва по такій автентичній технології займає до кількох місяців – без жодної гарантії на успішний результат. На багатьох етапах – особливо під час випалу – є ризики зіпсувати, проґавити, недо/перепалити і т.д. Багато з цих робіт знаходяться у приватних колекціях або музеях – особливо роботи Марії Мартінез.
Подивитись та придбати сучасні вироби у цьому стилі можна на сайтах Andrea Fisher Fine Pottery, Shumakolowa, CulturalPatina, Cameron Trading Post.
У статті використані кадри з документального фільму Maria Martinez: Indian Pottery of San Ildefonso (Documentary, 1972, VHS)
Автор тексту : Тереза Троць
