Продовжуючи тему різних стилів та технологій у кераміці, сьогодні хочеться поговорити про турецьку кераміку ХVI-XIX століть. Зробимо такий собі  стрибк у просторі і часі від індіанських гончарів минулого століття до кераміки Османської імперії.

Звісно, в одній статті охопити усе її різноманіття неможливо, тому я обрала три найцікавіші міста-осередки, де з ХІІІ століття і до наших днів створюють кераміку. У певний період там виготовляли кераміку, яка мала у собі багато від мого улюбленого сграфіто – я додала побільше фото, щоб Ви могли порівняти. 

З середини XV століття найвідомішим центром виробництва кераміки в Османській імперії було місто Ізник. Саме тут до кінця XVII століття виготовляли біло-блакитні тарілки та вази – ісламські аналоги китайської порцеляни.

У зв’язку з тим, що місцеві гончарі не мали білої глини (з якої роблять порцеляну Піднебесної), їм доводилось шукати альтернативні шляхи аби отримати білий фон. Зокрема, глину змішували з фрітою (дрібне скло), іноді додавали порошок кварцу і вже тоді покривали глазур’ю на основі олова, щоб досягти непрозорого білого фону. Цей метод почали використовувати в Іраку у ІХ, потім – в Єгипті та Середземномор’ї. У XV-XVI ст. в місті Ізник його вдосконалили, щоб досягти максимально прозорої глазурі, під яку наносили синю фарбу (кобальт).

На малюнках можна побачити гармонійне поєднання традиційних ісламських та китайських елементів. З XVI століття стиль орнаменту трохи міняється – майстри усе частіше відходили від геометричного малюнку (характерного для ісламського мистецтва) до пишних квіткових мотивів, притаманних китайській порцеляні. В той самий час до основної кольорової гамми почали додавати нові кольори – червоний, зелений, жовтий.
Ізник був головним гончарним осередком практично до кінця XVII століття та дав поштовх до розвитку багатьом іншим містам Османської імперії. Про два з них мені хочеться згадати окремо, адже їхня кераміка надзвичайно мене цікавить.

Що особливого: тут виробляли найкращу біло-блакитну ісламську кераміку, поєднуючи ісламські та китайські мотиви. Роботи з міста Ізник слугували зразком для гончарів по всій імперії. 

З XVI століття невеликим, але дуже продуктивним осередком виробництва кераміки стало місто Кютаг’я. Кераміку тут виготовляли вже давно, адже околиці міста багаті на глину, проте вироби XVII-XVIII ст. є найвідомішими. До речі, кераміку там роблять до сьогодні – з кінця XIX століття місцеву гончарну традицію активно розвивають та підтримують.

Кютаг’я було куди меншим за Ізник і знаходилось далі від столиці, проте кераміка з цього містечка видається мені куди цікавішою. У 1428 році місто приєднали до Османської імперії і в цей період там оселилась велика група вірменських християн, які перенесли християнські мотиви та сюжети на кераміку. Саме на виробах з Кютаг’ї поєднуються зелений, жовтий, коричневий та блакитний колір.

Особливої уваги заслуговують дві тарілки – з зображенням апостолів та святого Михаїла. Стилістичний стиль зображення, композиція та сюжети тарілок цікаві та продумані.

Що особливого: кольорова палітра така сама або дуже схожа до сграфіто IX-XIII століть, хоча є суттєві відмінності в технології (на відміну від сграфіто, тут контури малюнку не прорізаються, а обводяться темною фарбою). На виробах однаково часто зустрічаються ісламські та християнські мотиви. Особливо цікавими є роботи XVIII-XIX століть.

Вироби Чанаккале теж беруть свій початок від кераміки міста Ізник, але по стилю сильно від нього відрізняються. Найбільш цікаві роботи були створенні протягом XIX-XX століття. Кольорова палітра ближча до Кютаг’ї – тут часто зустрічається зелений, жовтий, червоний колір, але головною особливістю залишається форма. Віртуозні, витончені пляшки та вази з акуратно виліпленими ручками та міфічні, загадкові фігури тварин – ось що привернуло мою увагу з самого початку. Дивлячись на деякі роботи я ледь не сплутала їх керамічними фігурами династії Тан, а коли придивилась – зрозуміла, що схожі форми зустрічала досить часто навіть у роботах українських гончарів.

Що особливого: виліплені деталі виробів, фігури-пляшки тварин та міфічних істот XIX століття. Кольори такі ж як на роботах з Кютаг’ї, зелений зустрічається навіть частіше.

Ісламська кераміка ніколи не залишала мене байдужою – у мене особлива любов до пишних, прекрасно скомпонованих орнаментів та складних композицій. Хоч на тогочасних майстрів величезний вплив справила китайська культура, та все ж особливий східний ритм живе у кожній майстерно зробленій тарілці. Ізник, чия кераміка стояла в палацах вельмож, Кютаг’я, яка перейняла та розвинула стиль попередників у новому напрямку, та Чанаккале, чию кераміку відносять до народного мистецтва – ці міста справили великий вплив на подальший розвиток кераміки на території сучасної Туреччини та Середземномор’я. 

У статті використані фото з ресурсу CERAMOPOLIS 

Автор: Тереза Троць