Вона вже вкотре заглядає в казан, хоча не пройшло й кількох хвилин. Борщ ліниво кипить на печі та точно не збирається ні тікати з казана, ні пригорати, але то її перший борщ у своїй хаті – в грудях аж лоскоче від хвилювання.

Чоловік тихенько посміюється про себе, пересуває стіл, приносить лавки, аби всім вистачило місця. Час від часу ловить молоду дружину посеред кімнати та ніжно цілує в щічку, поки та не побігла знову пильнувати за борщем та картоплею зі шкварками в братрурі. Вона рум’яніє – чи то від поцілунку, чи від жару печі – сміється, та знову вертається до столу, щоб нарізати квашених огірків.

Цього року квашення від мами та свекрухи, зібрали по слоїку всього на входини, але вона знає точно – цього року вже сама вперше робитиме закрутки на весь рік, складатиме до своєї півниці. А на Різдво, дай Боже, тішитиме родичів та друзів квашенням та маринадами. Їй досі не віриться – що вона вже дружина, що у них є свій куточок, що вона вже таки ґаздиня у своїй хаті.

Хата не нова, глина і дерево, новий посуд та старі добротні меблі; пару старих керамічних горщиків, між яких ховається пам’ять про її молоду прабабцю, що так само хвилювалась за борщ і ховала слоїк самогонки в креденсі.

Чоловік виганяє з хати кота, щоб малий хитрун не виліз на стіл. Те руде чортеня прибилось до хати якраз перед тим, як вони зробили входини та й прижилось – норовисте було, як дикий кінь, а хитре, як всі місцеві лисиці разом узяті.

Поруч знову пробігає дружина і він не встигає її зупинити – вона хвацько береться за рогач і біжить назад до печі, забувши, що казан важить дай Боже, на цілу родину робили. Він поспішає за нею і встигає якраз вчасно підхопити рогач та притримати її за талію, щоб бува, не впала. Цілує її ще раз в розчервонілу щічку та акуратно переносить великий казан на стіл. З відкритих дверей долинають голоси – перші гості вже заходять у двір.